Газета «Репортер»

Минулого тижня в Україні сталася безпрецедентна подія – протестуючи проти закриття файлообмінника «ex.ua», українці «поклали» більшість державних сайтів. І сталося неймовірне – влада повернула обмінник до життя. Про що свідчить ця історія та чи матиме вона продовження?

Усі в атаку

Останній день січня для більшості українських користувачів інтернету став чорним. Адже з мережі раптом зник найбільший файлообмінник країни – «ex.ua». А туди за безкоштовними фільмами, музикою, іграми щодня заходили до мільйона відвідувачів.

Того ж дня МВС доблесно відрапортувало – це їхніх рук справа, файлообмінник закрили у зв’язку з кримінальною справою по факту порушення авторських прав, сервери вилучено, а доменне ім’я ex.ua заблоковано.

І почалося – соціальні мережі просто закипіли від обурених коментарів і свіжих демотиваторів (плакат з неординарним зображенням і таким же підписом – Авт.). Багацько тих демотиваторів стосувалися безпосередньо президента Януковича. Варіанти на кшталт «EX – президент», «Закрили ex – закрийте Межигір’я» були, напевно, одними із найм’якших…

Хто перший запропонував «валити» владні сайти, не відомо, але нині це вже немає особливого значення. Хіба для потерпілої влади. В будь-якому разі ідея моментально розповсюдилась інтернетом, як і коротенька інструкція з проведення DDоS-атак*. І понеслося. Першим «ліг» сайт того ж МВС, за кілька годин – сайт президента. Слідом за ним пішли спати сайти Кабміну, СБУ, Генпрокуратури, Партії регіонів, Податкової, НБУ, Верховної Ради тощо. Десь «на горі» погрожували кримінальною відповідальністю та закликали до совісті інтернетників, але нічого не помагало. Або тої совісті вже нема, або (і то скоріш за все) не ті закликали. Віртуальні образи української влади «лягали» штабелями.

Вже 2 лютого МВС заявило, що відкликає свою вимогу заблокувати домен файлообмінника. Сайт повернувся, щоправда, він і досі працює з перебоями – не всі файли доступні. Інтернет-спільнота вже змилостивилася та зняла руки з горла державних сайтів, тож вони повернулися до життя.

Народ святкував – ЕХ-ре­волюція перемогла, влада пішла на поступки. Натомість, тая ж влада гучно заявила: кримінальну справу ніхто не закривав, а всіх, хто брав участь в атаках, правоохоронці знають в IP-лице**, тож покарання їм не уникнути.

Уся ця інтернет-битва тривала тільки два дні, але вона яскраво проілюструвала чи не найбільші проблеми, які має Україна.

А хто не пірат?

Про те, що стало причиною закриття файлообмінника, можна роздумувати годинами. Саме МВС заявило – це захист авторських прав, мовляв, таким чином вони відреагували на відповідні заяви компаній Adobe та Microsoft, продукти яких підлягають ліцензуванню та були розміщені у вільному доступі на ех.ua. Але, якщо направду, то з захистом авторських прав в Україні – величезна проблема. (В принципі, як із величезною кількістю інших прав).

Комп’ютер з ліцензійними програмами в нашій державі варто ще пошукати. Як розповідає програміст Сергій (прізвища просив не називати), якби хтось дуже схотів, то за таке піратство можна було б посадити кожного українця. «Із зарплатами у дві тисячі гривень купити «Windows», який у середньому коштує 150 доларів, то треба зуби на поличку поставити, – каже Сергій. – У нас прос­то люди бідні».

Нині вже подейкують, що справжньою причиною закриття файлообмінника були комерційні інтереси, мовляв, звичайна конкурентна боротьба. Так це чи ні – говорити не беремося. Але з іншого боку, чому саме ЕХ? Як запевняє Сергій, люди ходили туди в основному за фільмами та іграми, програмного забезпечення на обміннику було зовсім мало. Крім того, в Україні є ще ціла купа сайтів, які можна було б прикрити з цієї причини, ба навіть і з серйознішої – наприклад, з дитячим порно…

Та це далеко не основне, історія з файлообмінником виявила багато іншого. «Показово, як легко лягали всі ці державні сайти, – каже Сергій. – Складається враження, що їх писали студенти-двієчники. Видно, як наша держава дбає про свою інформаційну безпеку, влада не розуміє, в якому столітті вона живе, і що таке інформація. До того ж, примітно, як довго владні сайти «піднімалися». Тут є два варіанти: або, крім DDoS атак, там ще хтось щось добряче поламав, або ж у них просто не було людей, аби відновити ­роботу – лежить, то хай собі лежить».

Скептично ставиться Сергій і до погрози силовиків знайти хакерів через IP-адреси.

«ІР – це така мильна грамота, – каже він. – За IP легко знайти провайдера, а от самого користувача – проблемно. Для прикладу, за одним провайдером закріплено чотири тисячі адрес, він ці адреси роздає користувачам у хаотичному порядку. Чи веде він статистику, чи ні – це вже питання до кожного провайдера окремо. Також є цілі здоровезні мережі, які ховаються за одною адресою – там може бути 300-400 комп’ютерів. І ще. Є так звані бот-віруси, він попадає на комп’ютер і той починає без вашого відома сам собі кудись лазити. Як довести, що заходила людина, а не вірус?».

Крім того, в мережі є безплатні проксі-сервери, так звані анонімайзери. Через них свою IP-адресу можна «прописати» будь-де – хоч у Китаї, хоч у Караганді. І, каже Сергій, будь-який користувач, який атакував провладні сайти, швидше за все заходив саме через такий сервіс.
Тож, погрожуючи таким чином, влада просто намагається зберегти хоч якесь грізне лице, натомість вкотре демонструє некомпетентність.

За що боролись?

Тепер про інший бік справи. Що не кажуть, а в Україні відбулася масова акція протесту, чи не єдина за останні роки, в якій перемога виявилася не на боці влади.

Показовий факт – хто саме зробив цю революцію. Основним місцем консолідації «хакерів» стала молодіжна соцмережа «вКонтакте», значно менше їх було на більш «зрілому» «Фейсбуці», і дрібка на зовсім дорослих «Однокласниках». Саме підлітки і молодь показали владі, що здатні до протестів.

Політолог Тарас Возняк вбачає у цій історії ще кілька ключових моментів. «Те, з якою радістю та ентузіазмом взялися ламати ці державні інституції, тобто їх тлумачили як інструменти репресій, свідчить про абсолютний і остаточний розкол між правлячою верствою і народом», – каже політолог.

Показує ця історія і обличчя теперішньої влади. «На верхівці сидять люди з минулого сторіччя, – продовжує Возняк. – Вони думають, що взяти владу – це взяти пошту, телеграф і телефон. Але нині не той час. Взяти владу – це погасити державні сайти, що їм і було продемонстровано. Від інтернету нині дуже багато чого залежить. Це і життєдіяльність митниці, аеропортів, енергомереж, якщо, умовно, кажучи «хакери» доберуться і до того, то це зможе паралізувати країну, або ж навіть знищити як таку. А ці мастодонти цього не розуміють».

Які висновки зробить для себе влада, можемо тільки гадати. Та Возняк запевняє: найбільше значення цієї інтернет-революції для самих людей у тому, що її учасники змогли згуртуватися, побачити й почути один одного, а тепер лишається тільки усвідомити – якою силою вони є насправді.

На цій, як писали колись, «оптимістичній ноті», хотілося б і завершити. Але… Лишається ключове питання – «За що боролися?». Наведемо тут трохи пом’якшений уривок з блогу (інтернет-щоденника) такого собі звичайного громадянина, киянина Олександра Данилюка.

«У країні, де тільки за минулий тиждень олігархи нагріли державу на 3 млрд. грн., а сина «регіонала» Демішкана, який втопив свого боржника в Київському морі, засудили до умовного ув’язнення, є важливіші підстави для протестів, ніж «поверніть мені можливість качати піратське відео». А відтак це все можна охарактеризувати однією фразою – «в’язні концтабору «Україна» провели семигодинне пікетування своїх камер з вимогою повернути у бараки телевізори».

Але, як не крути, маємо прецедент. Шкода, що парламентські вибори відбуватимуться не в інтернеті. Може, хакери-підлітки у Верховній Раді були б кращими за нинішніх нардепів?..

**ІР – (англ. Internet Protocol address) – числовий номер, що використовується для адресації комп’ютерів.