Газета «Репортер»

Смерть – чи не найяскравіший подразник, який примушує задуматись над життям. Інша справа, що, на щастя, ми не часто з нею стикаємося. Щоденна суєта не дає можливості думати про таке. Що скажуть про нас потім? Якою буде наша смерть?

Минулого тижня я повернулася ввечері додому. Як завжди, йшла попри вікна будинку, не знаючи, що через п’ять хвилин з одного із тих вікон впаде юнак. Зараз думаю, можливо, тоді він уже стояв на підвіконні та вагався – стрибати чи ні? Хтозна. Може, ще п’ять хвилин перед смертю він ходив по квартирі, щось обдумував, чимось переймався…

Хтось викликав швидку. Ті приїхали. Допомогти вони вже не могли, тож чекали міліцію. Хто він? – питали сусіди один в одного. Ніхто не знав, ніхто навіть не підозрював, де він жив і ким був. Протягом години з’їжджалася міліція, згодом їх стало кілька десятків…

Тіло не рухали годину. Тільки присвічували ліхтариком, гадали, що хтось його впізнає. Далі – на дев’ятому поверсі побачили відкрите бічне вікно. Збагнули, що падав звідти. Згадали, що там мешкають молоді хлопці-квартиранти. Але звідки вони, і скільки їх там, знову ж таки ніхто не знав.

Міліція вивчала тіло. Мені запропонували роль понятого. Не вагалася, була впевнена, що це мій обов’язок. Не розуміла, що обов’язок понятого – не стільки задоволення власної цікавості, скільки відповідальність. Зараз уривчасто згадую, як підписувала папери, шукала сусідів, які здали квартиру, давала телефон керівника ЄРЦ – без нього вони не мали права увійти до квартири. Потім оголосили, що хлопець, який жив разом із загиблим, зараз стоїть під квартирою. Він спустився, упізнав сусіда.

Згодом ми зайшли до оселі. Шукали якісь ознаки чи то самогубства, чи то опору. Не знайшли нічого. У квартирі була звична побутова атмосфера: пачка чіпсів, яку він не доїв, сік, який він не допив, комп’ютер, на якому перевстановлював Windows… Міліція взялася перевіряти телефон, допитували сусіда по квартирі. З’ясували, що хлопець прийшов додому, щоб відсвяткувати іменини, а тут його спіткала біда – смерть сусіда.

Підозрювали наркотики чи алкоголь – не підтвердилося. Перевіряли телефон – нічого особливого. Дівчини не мав. Вчився ніби добре. Читав книги, розв’язував кросворди, жив нормальним студентським життям. І навіть більше – не курив і майже не вживав алкоголь.

Що сталося? – питали ми один в одного. «Він забув нам повідомити», – відповідали міліціонери. Врешті, зняли відбитки пальців. І тут уже очевидці точно побачили: він упав сам. Його ніхто не кидав. Адже на рамі вікна було чітко видно його відбитки пальців. І нічого більше.

Потім один із міліціонерів подзвонив мамі хлопця. Сказав, що її син затриманий, а їй треба терміново приїхати у райвідділ. Вона погодилася. Він поклав трубку, і міліціонери почали сперечатися. Хто скаже мамі, що її син помер? Ніхто не хотів.

Дівчина-міліціонер сказала: «Як повідомити мамі, що її син викинувся з вікна? Вона ж не повірить. Вирішить, що це лише версія міліції, яка захотіла закрити справу».

Міліція за ті п’ять годин як з’явилася нізвідки, так згодом і зникла. Ми з сусідкою, трьома міліціонерами (дві дівчини і чоловік) та двома молодими хлопцями (один – мешканець квартири, інший – його товариш) опечатали двері. Прощалися. Прийшла додому й тільки там почала усвідомлювати те, що пережила. Важко було говорити, думати, спати.

Того вечора я багато думала про смерть. Правда, нічого суттєвого так і не надумала. Як виховувати дітей, щоб не мати такого горя? Як жити самому, щоб не закінчити так? Як, врешті, помітити, що комусь поруч може бути настільки зле?

Нині дізналася, що дев’ятнадцятирічний студент мав проблеми в університеті. І, можливо, саме через це так вчинив. Шкода, що вже немає навіть манюсінькою можливості пояснити йому – жоден університет світу не може стати причиною самогубства. Зрештою, як і жодне слово, жоден вчинок, жодне нещасне кохання. Тільки коли переживаєш таке, починаєш цінувати кожну мить життя. Кожну мить.